[1] Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями:
[2] вона виходить, як квітка й зів'яне, і втікає, мов тінь, і не зостається...
[3] І на такого Ти очі Свої відкриваєш, і водиш на суд із Собою його!
[4] Хто чистого вивести може з нечистого? Ані один!
[5] Якщо визначені його дні, число його місяців в Тебе, якщо Ти призначив для нього мету, що її не перейде,
[6] відвернися від нього і він заспокоїться, і буде він тішитися своїм днем, як той наймит...
[7] Бо дерево має надію: якщо буде стяте, то силу отримає знову, і парост його не загине;
[8] якщо постаріє в землі його корінь і в поросі вмре його пень,
[9] то від водного запаху знов зацвіте, і пустить галуззя, немов саджанець!
[10] А помре чоловік і зникає, а сконає людина то де ж вона є?...
[11] Як вода витікає із озера, а річка спадає та сохне,
[12] так і та людина покладеться й не встане, аж до закінчення неба не збудяться люди та не прокинуться зо сну свого...
[13] О, якби Ти в шеолі мене заховав, коли б Ти мене приховав, аж поки минеться Твій гнів, коли б час Ти призначив мені, та й про мене згадав!
[14] Як помре чоловік, то чи він оживе? Буду мати надію по всі дні свойого життя, аж поки не прийде заміна для мене!
[15] Кликав би Ти, то я відповів би Тобі, за чин Своїх рук сумував би,
[16] бо кроки мої рахував би тепер, а мойого гріха не стеріг би,
[17] провина моя була б запечатана в вузлику, і Ти закрив би моє беззаконня...
[18] Але гора справді впаде, а скеля зсувається з місця свого,
[19] каміння стирає вода, її злива сполощує порох землі, так надію того Ти губиш...
[20] Ти силою схопиш назавжди його, і відходить, Ти міняєш обличчя його й відсилаєш його...
[21] Чи сини його славні, того він не знає, чи в прикрому стані того він не відає...
[22] Боліє він тільки тоді, коли тіло на ньому, коли в ньому душа тоді тужить..