[1] Тому полишімо початки науки Христа, та й звернімося до досконалости, і не кладімо знову засади покаяння від мертвих учинків та про віру в Бога,
[2] науки про хрищення, про покладання рук, про воскресіння мертвих та вічний суд.
[3] Зробимо й це, коли Бог дозволить.
[4] Не можна бо тих, що раз просвітились були, і скуштували небесного дару, і стали причасниками Духа Святого,
[5] і скуштували доброго Божого Слова та сили майбутнього віку,
[6] та й відпали, знов відновляти покаянням, коли вдруге вони розпинають у собі Сина Божого та зневажають.
[7] Бо земля, що п'є дощ, який падає часто на неї, і родить рослини, добрі для тих, хто їх і вирощує, вона благословення від Бога приймає.
[8] Але та, що приносить терня й будяччя, непотрібна вона та близька до прокляття, а кінець її спалення.
[9] Та ми сподіваємось, любі, кращого про вас, що спасіння тримаєтеся, хоч говоримо й так.
[10] Та не є Бог несправедливий, щоб забути діло ваше та працю любови, яку показали в Ім'я Його ви, що святим послужили та служите.
[11] Ми ж бажаємо, щоб кожен із вас виявляв таку саму завзятість на певність надії аж до кінця,
[12] щоб ви не розлінились, але переймали від тих, хто обітниці вспадковує вірою та терпеливістю.
[13] Бо Бог, обітницю давши Авраамові, як не міг ніким вищим поклястися, поклявся Сам Собою,
[14] говорячи: Поблагословити Я конче тебе поблагословлю, та розмножити розмножу тебе!
[15] І, терплячи довго отак, Авраам одержав обітницю.
[16] Бо люди клянуться вищим, і клятва на ствердження кінчає всяку їхню суперечку.
[17] Тому й Бог, хотівши переважно показати спадкоємцям обітниці незмінність волі Своєї, учинив те при помочі клятви,
[18] щоб у двох тих незмінних речах, що в них не можна сказати неправди Богові, мали потіху міцну ми, хто прибіг прийняти надію, що лежить перед нами,
[19] що вони для душі як котвиця, міцна та безпечна, що аж до середини входить за заслону,
[20] куди, як предтеча, за нас увійшов був Ісус, ставши навіки Первосвящеником за чином Мелхиседековим.