«Війна почалася не в 2022-му і навіть не в 2014-му. Вона готувалася багато років до того», — говорить історик і релігієзнавець Сергій Шумило, директор Міжнародного інституту афонської спадщини.
Під час своєї лекції в Українському домі Риги він розповів про те, як задовго до початку повномасштабного вторгнення Росія вибудовувала ідеологічне підґрунтя для агресії. Йдеться не лише про політичні, а й про релігійні механізми впливу, які перетворили православ’я на інструмент імперської пропаганди.
Ідеологічні витоки війни: “Руская доктрина”
Ще у 2005 році, нагадує Шумило, російські ідеологи створили документ під назвою «Руская доктрина» — об’ємний текст на понад тисячу сторінок, який формулював нову імперську ідею.
«Мені довелося все це перечитати, щоб зрозуміти суть», — каже історик.
«У документі прямо проголошено, що Росія має перейти до політики наступальності й експансіонізму, відновити себе як імперію і повернути території, втрачені після 1991 року — а якщо можливо, навіть у межах 1917 року».
За словами науковця, саме тодішній митрополит Кирило (Гундяєв), майбутній патріарх Московський, презентував цю доктрину Володимиру Путіну. Згодом її було ухвалено Всесвітнім російським народним собором як «основоположний документ» російської державності.
«Уже в 2006 році Путін у своєму зверненні до Федеральних зборів користувався тезами з цієї доктрини», — зазначає Шумило.
«У ній прямо говориться і про Україну, і про Латвію, і про інші території, які Москва вважає “своїми”. Вони цього навіть не приховували. Просто світ не сприймав це серйозно».
Релігія як інструмент експансії
Окрему роль у реалізації цієї стратегії відіграла Російська православна церква (РПЦ). За словами Шумила, її розглядали як ідеологічну структуру, здатну об’єднувати прихильників «русского міра» за межами Росії та готувати підґрунтя для політичного і навіть військового вторгнення.
«Релігія — це дуже тонка сфера, яка зачіпає найглибші почуття людини. І, на жаль, завжди є ті, хто намагається використати ці почуття для маніпуляцій», — пояснює він.
«Під виглядом православ’я вони нав’язували людям ідеї, які не мають нічого спільного з Євангелієм — ідеї імперської реанімації, виправдання війни».
Саме така пропаганда, на думку історика, частково сприяла окупації Криму й Донбасу у 2014 році. У релігійному образі «визволителів» Кремль використовував мережу проросійських священників і віруючих, які зустрічали окупантів «з іконами й хлібом-сіллю».
«Коли українські військові колони йшли зупиняти окупацію Донбасу, їм перекривали дорогу бабусі в білих хустках зі священиками та іконами, кричали: “Синочки, що ви будете в своїх матерів стріляти?” Це була цілеспрямована акція, використання віри як зброї», — згадує Шумило.
Віра проти релігійної політики
Історик наголошує: важливо вміти розрізняти віру як духовний стан і релігію як політичний інструмент.
«Ще Христос учив відділяти пшеницю від полови, розпізнавати духів. Бо завжди знайдеться той, хто спробує маніпулювати релігійними почуттями людей — у політиці, у виборчих кампаніях, у пропаганді. Сьогодні Росія робить це для виправдання війни», — зазначає він.
Кремлівська риторика, за словами дослідника, створює ілюзію «священної» чи «метафізичної» війни — нібито між «православним світом» і «сатанинським Заходом». Такі ідеологеми, каже Шумило, — це лише продовження радянської пропаганди, тільки в новій, релігійній оболонці.
«У радянські часи нам розповідали, що СРСР — найдемократичніша країна, яка бореться за права людини. Тепер ті самі схеми замінили словами “православ’я”, “русский мир”. Але з християнством це не має нічого спільного. Навпаки — те, що сьогодні проповідує патріарх Кирил Гундяєв, має риси єресі, бо суперечить самим основам православного віровчення».
Гібридна релігія: як Кремль перетворює віру на зброю. Сергій Шумило про духовний фронт війни
«Релігійний наратив — це частина гібридної війни. Не менш небезпечна, ніж політична чи медійна пропаганда», — наголошує історик і релігієзнавець Сергій Шумило, директор Міжнародного інституту афонської спадщини.
Росія, за його словами, протягом десятиліть вибудовувала складну систему ідеологічного впливу, у якій церква, медіа, політика й психологічні технології діяли як єдиний механізм. Її мета — підготувати суспільства колишнього радянського простору до «повернення» під владу Москви.
Релігія як частина гібридної зброї
«Воно не відділяється від медійної пропаганди. Це складові одного процесу», — пояснює Шумило.
«Російська Федерація роками готувалася до цієї війни. Вони відпрацьовували схеми використання ідеології, релігії, психологічного впливу на людей. Це не спонтанно — працювали фахівці, політтехнологи, пропагандисти».
Одним із показових прикладів, каже дослідник, стала кампанія Віктора Януковича у 2004 році, яку курували російські політтехнологи — Марат Гельман і Гліб Павловський, ті самі, що свого часу створювали імідж Путіна.
«Ідея “православного президента Путіна” — це вигадка політтехнологів. Коли цей образ спрацював у Росії, його спробували перенести в Україну, подаючи Януковича як православного лідера. Але в Україні це не спрацювало. Навіть православні виборці не сприйняли цього. Бо в українців інша ментальність: віра — це одне, політика — інше».
Після Майдану: перехід від ідеологічної до воєнної агресії
Після Помаранчевої революції 2004 року, коли плани Москви «м’якої інтеграції» України зірвалися, у Кремлі, за словами Шумила, переглянули стратегію.
«До 2005 року вони сподівалися діяти поступово — поставити свого маріонеткового президента, інтегрувати Україну в політичний, економічний і військовий простір Росії. Але Майдан усе зруйнував. Тоді вони перейшли до розробки плану повної військової окупації».
Після повернення Януковича до влади Москва почала системно розхитувати українські оборонні структури.
«При Януковичі ліквідували воєнкомати, а міністром оборони стала людина з російським громадянством. Силові структури очолили ті, хто працював на Москву. Зсередини руйнували систему оборони, готували країну до того, що вона просто не зможе захищатися», — говорить історик.
«Але українці вкотре зробили диво — ці технології знову не спрацювали».
Україна і Латвія: спільна пам’ять і спільні загрози
У своєму виступі в Ризі Сергій Шумило наголосив, що досвід України й Латвії — надзвичайно близький. Обидві країни пройшли через російську колоніальну політику й зараз стикаються з однаковими гібридними загрозами.
«У “Руській доктрині” 2005 року прямо сказано, що “всюди, де є русский язык, русская культура і русское православіє — це російські території, які треба повернути в склад імперії”», — цитує дослідник.
«Там же визначено “мінімум” — повернення Криму й Донбасу, і “максимум” — вся територія України. Вони навіть Закарпаття називають руським субетносом, який має “відійти до Росії”».
Імперські претензії поширюються і на країни Балтії.
«У тій же доктрині Латвію називають “російською країною”, а Латгалію — “русским анклавом”, який треба “захищати і повертати”. Це прямий текст, не метафора. Вони готували підґрунтя для майбутніх зазіхань», — підкреслює історик.
Спільний фронт духовного спротиву
«У нас багато спільного в боротьбі за незалежність. І досвід України може бути дуже корисним для Латвії — як захищати свої кордони, національну безпеку й ідеологічну стійкість», — каже Шумило.
«Росія активно використовує ідеологічний, культурний і релігійний чинники. Тому важливо вміти розпізнавати ці загрози наперед і локалізовувати їх».
Під час свого візиту до Латвії історик проводить низку зустрічей не лише з українською громадою, а й з місцевими релігійними діячами — православними, лютеранськими, католицькими. Його мета — створити діалог між духовними спільнотами, який допоможе протистояти російській релігійній пропаганді та зберегти духовну єдність Європи.
«Гібридна війна — це не лише про танки. Це війна за свідомість. І саме на цьому фронті ми маємо бути найміцнішими», — підсумовує Сергій Шумило.
Духовна спадщина Афону як джерело української самобутності
Однією з ключових тем у розмові з істориком і релігієзнавцем Сергієм Шумилом стала роль Афону у формуванні української духовної традиції. Дослідник наголошує, що саме Афон був тим джерелом, з якого після хрещення Русі бере початок чернеча культура Києво-Печерської лаври та загалом українська християнська духовність. Афонське чернецтво безпосередньо вплинуло на становлення українського чернецтва, і це впливало на весь подальший розвиток духовного життя нашої країни.
Сергій Шумило нагадує, що протягом століть між Україною та Афоном існували тісні зв’язки. На Святій Горі збереглося чимало письмових джерел і документів, які свідчать про українську присутність. Серед них — записи про пожертви гетьманів Івана Мазепи, Івана Самойловича, Данила Апостола та інших представників української козацької старшини. Особливий інтерес становить відкриття, що у XV столітті запорозькі козаки заснували на Афоні окремий скит під назвою Чорний Вир, де мешкали колишні січовики, які обрали шлях чернецтва. Настоятелем цього скиту, за архівними свідченнями, був останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський.
Ці факти не лише відкривають маловідомі сторінки нашої історії, а й доводять, що українська духовна культура є самобутньою й самодостатньою, а не похідною від російської. Ба більше, саме з Києва впродовж століть ішов духовний, освітній і культурний вплив на Московію. Київ був осердям світового християнства, що недаремно отримав назву Другий Єрусалим. Саме українські вчені, богослови та освітяни закладали основи шкільництва і граматики в Московії, а українська богословська традиція формувала московську. Згодом ці історичні факти намагалися перекрутити, утвердивши імперський міф про залежність України від «російської духовності».
Шумило підкреслює, що подібно до України, й Латвія має давні зв’язки з київською духовною традицією. Перші християнські місіонери, які прийшли на територію сучасної Латвії, були пов’язані саме з Київською Руссю. Історичні джерела свідчать, що в X–XI століттях у Латгалії існували православні храми, підпорядковані Київській митрополії Константинопольського патріархату. Тобто, ще до встановлення російського впливу, християнське життя на цих землях розвивалося у київському, а не московському релігійному контексті.
Війна, що триває сьогодні, як зазначає науковець, несе величезне випробування для суспільства — не лише фізичне, а й духовне. Вона відкриває в людях різні грані — як найвищі прояви людяності й жертовності, так і темні сторони людської природи. Найбільша небезпека, на думку Шумила, полягає у «розлюдненні», коли смерть і біль стають буденністю, а співчуття притуплюється.
Україна, за його словами, повинна вийти з війни переможницею не тільки на полі бою, а й у моральному й духовному сенсі — не уподібнюючись до агресора, не втрачаючи віри, співчуття і гідності. У післявоєнний період країні знадобиться не лише психологічна, а й глибока духовна реабілітація, адже людська душа потребує очищення після пережитих страждань.
Для цього вже створюються програми духовного відновлення, зокрема поїздки українських військових на Афон, де вони можуть пройти своєрідну духовну «перезагрузку». Цей досвід допомагає бійцям відновити внутрішній мир, зцілити травми й повернути віру в добро.
На завершення розмови Сергій Шумило звернувся до українців, які опинилися за межами Батьківщини, з простими, але глибокими словами: зберігайте віру, витримку і людяність. Адже там, де правда, — там і Бог. Україна сьогодні стоїть на передовій не лише як воїн, а як духовний щит усієї Європи. І ця боротьба — не лише за територію, а за людську душу, за право залишатися собою.
Сергій Шумило: віра, ідентичність і спротив - духовний фронт України
Лід:
Поки Україна боронить свої землі від російської агресії, на іншому, не менш важливому фронті триває боротьба — за свідомість, віру та духовну ідентичність. Релігієзнавець і історик Сергій Шумило, директор Міжнародного інституту афонської спадщини, переконаний: релігійна пропаганда стала частиною гібридної війни, а відновлення духовної пам’яті — це зброя, здатна зміцнити націю.
«Релігійний наратив може бути частиною гібридної війни не менш небезпечним, ніж медійна чи політична пропаганда», — каже Сергій Шумило. — «Це не щось окреме, це складова єдиного процесу. Росія роками готувалася до цього — відпрацьовувала схеми, як за допомогою релігії та ідеології впливати на свідомість людей».
Релігія як інструмент гібридної агресії
За словами Шумила, російська політична машина давно навчилася використовувати духовні символи як інструмент маніпуляції. Ще у 2000-х роках у Кремлі створювали образ «православного президента» — спочатку для Путіна, а потім намагалися повторити цей сценарій в Україні, просуваючи Віктора Януковича як «православного лідера».
«Це була вигадка політтехнологів. Імідж “православного президента” створили в Росії, а потім спробували перенести в Україну. Але в нас це не спрацювало, бо українці мають іншу ментальність. Віра для них — це одне, політика — зовсім інше», — підкреслює науковець.
Українці, каже Шумило, мають внутрішній запобіжник, який не дозволяє змішувати релігію з політикою. І саме це стало однією з причин, чому кремлівські проєкти «русского міра» не прижилися на українському ґрунті.
Після 2005 року, коли Росія втратила можливість «м’яко інтегрувати» Україну через політичних маріонеток, почалася підготовка до більш агресивного сценарію. Тоді з’явилися програмні документи, де йшлося не лише про Україну, а про весь пострадянський простір.
«У тих матеріалах прямо написано: всюди, де є “русскій язик, русская культура і православіє”, — це російські території, які треба “повернути до складу імперії”. Там згадували не лише Крим і Донбас, а й Латвію, Естонію, навіть Закарпаття. Вони це декларували відкрито», — пояснює Шумило.
Україна і Латвія: спільні загрози та союз духовної пам’яті
Росія, вважає дослідник, продовжує діяти за тими ж принципами, використовуючи релігію як прикриття для ідеологічного тиску. Саме тому співпраця України та Латвії у сфері духовної безпеки є не менш важливою, ніж військова чи політична.
«І Україна, і Латвія пережили колоніальну політику Росії. Ми маємо багато паралелей і спільних викликів. І досвід України може бути дуже корисним для Латвії — як розпізнавати і нейтралізовувати ідеологічні загрози ще до того, як вони набудуть реальної сили», — говорить релігієзнавець.
Під час поїздки до Латвії він зустрічається не лише з українською громадою, а й із місцевими релігійними діячами — православними, лютеранами, католиками.
«Росія дуже активно використовує релігійний і культурний чинники. Тому важливо, щоб Латвія придивлялася до цього уважніше. Бо ці виклики є — і їх треба вміти розпізнавати наперед», — додає Шумило.
Афон і тисячолітня духовна тяглість України
Поза темою гібридної війни Сергій Шумило відомий як дослідник афонської спадщини. Його праці повертають українцям розуміння, що духовні корені нашої культури — не в Москві, а на Святій Горі Афон і в Києві.
«Чернецтво Києво-Печерської лаври виросло з афонської традиції. Історія показує: українська духовність формувалася самостійно, у прямому зв’язку з Візантією, а не через Москву», — розповідає дослідник.
Він знаходить у архівах свідчення про козацький скит «Чорний Вир», заснований запорожцями на Афоні у XV столітті. Настоятелем цього скиту, за переказами, був сам Петро Калнишевський — останній кошовий отаман Запорозької Січі.
«Афон був не лише духовним, а й культурним центром, де українці залишили глибокий слід. Наші гетьмани — Мазепа, Самойлович, Апостол — підтримували афонські монастирі, надсилали пожертви. Це був міст духовного єднання Європи й України», — зазначає Шумило.
Духовна стійкість як умова перемоги
Та головне випробування української віри — це нинішня війна. Вона показала, що духовна сила народу не менш важлива, ніж зброя.
«Війна — це не лише фронт. Це випробування людяності. Хтось через страждання стає ближчим до Бога, а хтось втрачає моральні орієнтири. Найстрашніше — розлюднення, коли люди перестають співчувати», — говорить Сергій Шумило.
Саме тому, переконаний він, перемога має бути не лише військовою, а й духовною. Україна повинна вийти з цієї війни сильнішою — збереженою у вірі, людяності й внутрішній свободі.
«Той, хто бореться з драконом, не повинен сам стати драконом», — цитує дослідник. — «Найважливіше — не втратити себе. Ми повинні залишатися людьми навіть у найтемніші часи».
На Афоні вже реалізуються програми духовної реабілітації українських воїнів — можливість знайти спокій, відновити душевну рівновагу й повернути віру.
«Українці неодноразово доводили: ми здатні на дива. І головне — зберегти віру, бо там, де правда, там Бог. А де Бог — там перемога», — підсумовує Сергій Шумило.
Віра як щит
Сьогодні Україна стоїть не лише як військовий щит Європи, а й як духовний. Її боротьба — це боротьба за право залишатися собою, за світло серед темряви. І, як нагадує Сергій Шумило,
«Віра — це не втеча від реальності, а сила, що дозволяє дивитися на неї з надією».